-
Травмована ще в молоді роки,У зрілості – роздерта на шматки,
До старості приречена боліти,
Моя душа стомилася терпіти.
Відчувши, що просвітку вже нема,
Тихенько, непомітно, крадькома
Зібралася із силами, струснулась,
На волю вийшла і… не повернулась.
Втекла, мене залишила саму,
Сповиту в порожнечу і пітьму.
Я кличу, я шукаю, та даремно –
В кінці тунелю безнадійно темно.
Тепер я справді – тіло без душі:
Не сняться сни, не пишуться вірші,
Краси не бачу, музики не чую,
Не йду вперед, а просто так дрейфую.
Повзуть безликі, сірі клони-дні.
І вічний спокій мариться мені,
Бо більше не сприймається «наживо»
Життя без видимих ознак «іn vivо».
Та все ж можливий долі перевал:
Серед осколків вицвілих дзеркал,
На згарищі минулого жевріє
«In vitrо» культивована надія.
Відтак уже не сумніваюсь я:
Не зрадила мені душа моя –
Вона пішла, мабуть, щоб заховатись,
Заснути й до весни інцистуватись.
Прийде пора підсніжників і мрій –
Покине утікачка сховок свій,
Оновлена, забувши біль і втому,
Захоче повернутися додому.
Як найцінніший скарб її прийму,
Реванш у грі із долею візьму –
Тоді помчить у неозорі далі
Новий виток життєвої спіралі.
Немає коментарів:
Дописати коментар