____КСАНТОРІЯ___

_____ СЕРЕД __ ОСКОЛКІВ ______

________ ВИЦВІЛИХ __ ДЗЕРКАЛ __








__Поезії__


Для тих, хто розуміє та цінує життя
в усіх його проявах і на всіх рівнях організації


---------------------------------------------------------------------------------------

КСАНТОРІЯ

-

Ввібравши перші промені світанку,
У сиві пасма мурів кам’яних
Вплела разки ліхтариків живих
Ксанторія – настінна золотянка.

Мов діаманти в дорогих оправах –
В її розетках крапельки роси.
А скільки незбагненної краси
У сланевих каскадах величавих!

Та справжній скарб – не зовнішність астральна
І не люмінесцентне покриття,
А те, що із усіх систем життя
Вона – найбільш складна й оригінальна.

Каркас гетеромерного талому
Складають гіфи-ниточки грибні,
А водоростей включення дрібні
Зелений шар утворюють у ньому.

Два організми, як одна істота –
Доцільний нерозривний симбіоз.
І кожен з них у спеку чи в мороз
Свою конкретну здійснює роботу:

Мікобіонт в лишайнику формує
Належний мікрогідрогоризонт,
А фотоавтотроф фікобіонт
Органіку первинну синтезує.

Ця форма співжиття, її незвичність –
Широкий спектр можливостей нових.
Тож золотянка справно через них
Усім свою доводить евристичність.

Обмежуючі фактори довкілля
Ніколи їй не перекриють шлях.
Відтак у незаселених місцях
Вона найперша править новосілля.

Як екстремалка легко «підриває»
Породу магматичну надміцну,
Але при цьому навіть незначну
Забрудненість повітря відчуває.

Екологічна є у ній харизма.
Бо хто палітру має ще таку:
Від мутуалістичного зв’язку
До агресивного паразитизму?

Ксанторія – природи справжня прима
І… артефакт систематичних схем.
Тому вона для світу – як тотем,
Що рух вперед зумовлює незримо.

Сьогодні теж цей вогник унікальний,
Іскринки розкидаючи малі,
Для когось ґрунт готує на Землі.
А ще… живопис створює наскальний.

ПРОЩАВАЙ

-

Переоцінка цінностей чергова.
Реструкція життєвої мети.
Отак вже вкотре починаю знову.
Щораз шукаю те, що не знайти.
Адже життя, як правило, стихійне,
Воно не містить розв’язків задач.
А, може, я занадто претензійна,
Й сама – причина всіх своїх невдач?

ЗАПІЗНІЛА ВЕСНА

-

Весна. Така холодна і плаксива,
Неначе жінка, що на схилі літ.
Вона прийшла і тихо, несміливо
Постукала у мій похмурий світ.

У тому світі я живу без тебе,
Без віри, без надії, без мети.
Там сонце вкрилось пліснявою неба,
Гниють пороги і горять мости.

Там молодість, на жаль, уже колишня.
Дощі змивають акварелі мрій.
Брудну білизну пустоцвіту вишні
Згортає вітер в мокнучий сувій.

Проблеми вікових метаморфозів
Вже виступають на передній план.
Складаються букети із неврозів,
І не минає депресивний стан.

Незатишно, незручно, нецікаво,
Як у набридлій примітивній грі.
Лиш доля посміхається лукаво,
Викреслюючи дні в календарі.

Тож ця весна, що явно запізнилась,
Блукаючи у снах серед химер,
Мов до чужого берега прибилась…
Та я не відпущу її тепер.

Як подругу зустріну і зігрію,
Щоб в юність повернулася вона.
Тоді й сама в твоє життя зумію
Прийти, мов юна дівчина-весна.

СУХА ТРОЯНДА

-

Суха троянда – мумія прекрасна –
Тепер оздоба грубого одвірка.
Її краса бліда і невиразна,
Як світло неіснуючої зірки.

Подібно до запеченої крові
Згорнулись пелюстки і почорніли.
А саркофага стрічки кольорові
Бездушну плоть, мов гадини, обвили.

Та як вона колись життя любила!
Чарівна, ніжна, горда, наче жінка,
Не в’янула, голівки не хилила,
А сльози видавала за росинки.

У полум’ї троянд згорало літо.
Блукала осінь теплими стежками.
Вплітались в душу вишукані квіти
Багряними букетами й вінками.

І щось було у тому символічне:
Цвіли троянди – квітнуло кохання.
Таке ж прекрасне і недовговічне,
Неначе вперше і немов востаннє.

Але п’янка феєрія скінчилась,
І вічним сном красуня спочиває.
Вона ж мені напам’ять залишилась,
Та я нічого вже не пам’ятаю...

ФОТОСИНТЕЗ

-

СВІТЛОВА ФАЗА

По лабіринтах вулиць Хлоропласта,
Через смарагдові висотки гран
Летять фотони, щоб нарешті впасти
В обійми тилакоїдних мембран.

Долаючи напівпроникні скельця,
Завершують політ із небуття.
Несуть на Землю сонячні пришельці
Основу для продовження життя.

Пробуджуються дві фотосистеми –
Вона і Він – стійкий, міцний тандем.
Включається для них вже звична схема:
Щоденний синтез щастя і проблем.

Він – завжди перший, більше світла має.
А другу роль виконує Вона,
З роси й води енергію черпає
Й коханому передає сповна.

І Він бере, ніколи не гордує.
Але, щоб не зациклився процес,
То свій заряд сполуці НАДФ дарує,
Бо саме там для нього інтерес.

Наради, Авта, Друзі і Феміни...
Життя його то в славі, то в ганьбі.
Та час від часу потребує зміни –
Тоді він замикається в собі.

Триває нециклічна і циклічна
Історія звичайної сім’ї.
Ну а природа геліоцентрична
Допоки день – підтримує її.

Проходить фотофосфорилювання
На окисно-відновних ланцюгах.
Тепло і холод, зрада і кохання
По черзі знають торжество і крах.

ТЕМНОВА ФАЗА

Подружня доля – мов чавунні крила.
До Сонця не злетіти. І тому
Народжена Енергетична Сила
Батьків покине та піде в пітьму.

Полине в ніч, не відаючи втоми,
Гулятиме, не знаючи біди...
І буде диво – в катакомбах строми
Родинна справа дасть свої плоди.

Скінчиться день, і морок все покриє.
Тривоги та незгоди відійдуть.
Зелене місто раптом почорніє,
Фотосистеми спряжено заснуть.

ПІДСУМКОВЕ РІВНЯННЯ ФОТОСИНТЕЗУ

Насниться їм осяяна дорога,
Повітря чисте і дзвінкий ручай.
І те, як без чужої допомоги
Вони збудують свій солодкий рай.

ПРО ЧОРНЯВКУ

-

Я сильним був, а ще сильнішим став.
Бо не повівся, як Лукаш на Мавку,
Не закохався, здуру не запав
На нібито привабливу чорнявку.

Та й хто вона? Попробуй розбери:
Циганка, українка, чи… жидівка –
Ця «пані» з провінційної діри,
«Принцеса» із багатоповерхівки?

Такий собі суцільний епатаж –
Яскрава різнобарвна оболонка.
У неї навіть скромний макіяж,
Як бойовий фейс-арт у амазонки!

Дешевий «самопальний» манікюр,
Стійка природна «фермерська» засмага,
Китайське і турецьке «від кутюр»
Із ринку чи місцевого раймагу.

Тож джинси, топи, стрінги круглий рік –
«Прикид» на всі випадки і сезони.
Бо що для неї значать статус, вік
Чи dress-control неписані закони?

В ній завжди поруч грішне і святе,
Наївна юнка і підступна жінка.
У неї море комплексів, проте
«Зашкалює» її самооцінка.

Дивачка: то без видимих причин
Психастенічні культивує стани,
То прагне руху, розвитку і змін,
Чи просто не виходить із нірвани.

Шукає квінтесенцію душі,
Хоча душею явно «від’їжджає»:
Незрозумілі створює вірші
І вечорами Вілсона читає.

Одне лиш слово. Без коментарів.
Учителька. Чи можна щось додати?
Хіба-що кілька банківських нулів
До вельми непристойної зарплати.

Звичайно ж, я на неї не запав
І не повівся, як Лукаш на Мавку…
Та думати чомусь не перестав
Про цю, таку близьку мені, чорнявку.

ПРИРЕЧЕНЕ

-

Вночі сьогодні плакала чомусь.
Мені наснилось неминуче горе.
Я щось важливе втратити боюсь –
Моє кохання безнадійно хворе.

Як випадково кинуте зерно
На виснажену землю у негоду
І проросло, й розвинулось воно,
Але не дасть ні цвіту, ані плоду.

Приречене... Вже тліє – не горить,
Не світить і не гріє, як одразу.
Воно помре й у вічність відлетить,
Та у душі залишить метастази.

МІЖ КОНТРАСТАМИ

-

Я з білого у чорне не зайшла –
Потрапила у дивний світ незнаний.
Іду туди, де зроду не була,
Бо поруч той, хто справді Богом даний.

Сьогодні переконуюсь сама:
Границя між контрастами реальна.
І там ахроматичності нема –
Все колоритно, райдужно, спектрально.

Там крутиться калейдоскоп подій,
Яскравих днів чергуються картинки.
Там «Богом даний» мій, і тільки мій,
А я – його єдина в світі жінка.

Хоч завтра все піде у небуття…
І стрілки знову мчатимуть по кругу.
Минеться казка, і моє життя
Зайде в широку найчорнішу смугу.

ФІЗІОЛОГІЯ КОХАННЯ

-

Ілюзії крутих життєвих рифів
Спростовую я легко та уміло –
На кожен антиген казок і міфів
У мене є потужне антитіло.

У лабіринтах довго не блукаю,
Бо виходи знаходжу тривіальні.
Мабуть, тому уявлення не маю,
Що є психічні стани аномальні.

Тож і тепер не створюю проблеми,
Бо розумію, що таке кохання.
Це функція нервової системи –
Процеси збудження і гальмування.

А стимулами є індиферентні
В повітрі речовини – феромони,
Що діють на нейрони аферентні
І збуджують в корі сенсорні зони.

Долаючи щілини синаптичні,
Через мембрани рухових аксонів
Йдуть імпульси хімічно-електричні,
Народжені із перикаріонів.

І швидкість розвивають вище норми
Умовно-рефлекторні каруселі,
Що крутять випадкові мислеформи
В міцному емоційному коктейлі.

Підкірка продукує ендорфіни.
Гіпоталамус – центр інтегративний –
Утворює статини й ліберини.
Тоді стає гіпофіз більш активний.

АКТГ дає в умовах стресу
Наднирникові шквали гормональні.
Так до вегетативного ексцесу
Призводять механізми гуморальні.

Впливають на ефектори незвично
Надмірні дози норадреналіну –
Це автономний відділ симпатичний
Функціональні спричиняє зміни.

Зростає частота і амплітуда
Серцевих ритмів, дихальних скорочень.
Тому солодкий щем стискає груди,
І спрагою життя іскряться очі.

Виказують приховану тривогу
Замріяно-розширені зіниці.
Стираються чутливості пороги –
Зникають у реальності границі.

Тестостерон вже лібідо плекає
Через притік пульсуючої крові –
Нестримна плоть в бажанні знемагає…
Така фізіологія любові!!!

P.S.
Як прикро: доки я вникала в сутність,
Погрузнувши в аналізах детальних,
Кохання загубило самобутність
І факторів «набралося» летальних…

КУХОННІ АСОЦІАЦІЇ

-

БУЛО

Кухня. Ритуал. Поличка.
Сигарета. Запальничка.
Дим. Затяжка. Попільничка.
Спокій. Запах. Кашель. Звичка.

Є

Кухня. Дискомфорт. Дилема.
Установка. Тренінг. Клема.
Холодильник. Плитка. Тема.
Дзеркало. Вага. Проблема.

МОЖЕ БУТИ. ВАРІАНТ І (–)

Кухня. Розпач. Істерія.
Чарка. Псевдоейфорія.
БАРи. БАДи. Булімія.
Стресори. Анорексія.

МОЖЕ БУТИ. ВАРІАНТ ІІ (+)

Кухня. Релакс. Вітаміни.
Кава. Настрій. Ендорфіни.
Друзі. Бесіди. Новини.
Незалежність. Успіх. Зміни.

БУДЕ

Кухня. Ритуал. Поличка.
Сигарета. Запальничка.
Дим. Затяжка. Попільничка.
Спокій. Запах. Кашель. Звичка.

МАТРИЧНА РНК

-

Так склалось, що душа біохімічна,
Сформована на матриці життя,
Потрапила у вир метаболічний,
З якого вже немає вороття.

Порізана спочатку і побита
Жорстокістю й цинізмом рестриктаз,
Тепер вона полатана-пошита
Із участю турботливих лігаз.

Несла доцільна та раціональна
Тягар ще нерозкритих відчуттів,
Бо розгадати код універсальний
Ніхто до цього часу не зумів.

І раптом в лоні чудо-рибосоми
Її фермент до себе прив’язав.
Трансляцію, для неї невідому,
Сміливо й переконливо почав.

Процес ініційований прегарно:
Знайшовсь до шифру ключик чарівний
І транспортний триплет комплементарний...
Пептидний є зв’язок уже міцний.

Матеріалізуються бажання,
Так чітко елонгація іде –
Триває синтез справжнього кохання,
Яке до щастя їх не приведе.

Летальну термінацію віщує
Цинічнопрагматичний стоп-кодон.
ВІН – відійде. ВОНА – дисимілює.
На жаль, такий в природі є закон.

КВІТКА ІЗ «ПРИКОЛОМ»

-

ВОНО було нав’язливе таке,
Дурненьке і солодке, аж липке.
Поміж столами хвостиком виляло
І вправно оченятами стріляло.

Телятко те ВІН Квіткою назвав
І, наче джміль, над нею закружляв.
Бо думав: квітка – то щось романтичне,
Щось дуже гарне, свіже і незвичне.

Не міг натішитись ніяк: о, Боже!
Яке звабливе в Квітки квітколоже!
Хіба не хвилювати може цей
Розлогий і крислатий гінецей?

Спивав нектарчик за ковтком ковток,
Аж загинався бідний хоботок.
А квітка все дзвонила і манила...
І ВІН летів, що аж свистіли крила.

Ну геть здурів і навіть восени
Шукав собі «квітучої весни».
ВОНО ж в цей час, як всі нормальні квіти,
Пустило слиз і почало смердіти.

Втекти б від цього стерва, але ж ні –
ВІН вирішив загрузнути в лайні!
Ще довго потім Квітка із «приколом»
Була між коньяком і валідолом...

А треба було глянути в словник,
Або в біологічний довідник.
Там визначено коротко і чітко,
Що справді означає термін «квітка».

Це штука для розмноження рослин,
Утворення плодів і насінин.
У квітки є одна конкретна тема:
Вона – статевих органів система.

А колір, запах, мед у пелюстках –
Це фішки для принадження комах.
Тваринки ж ці потрібні їй для того,
Щоб з них пилку струсити золотого.

Окремі квіти, щоб поживу мати,
Працюють, як ловильні апарати:
Заманюють, приклеюють намертво,
Ну а тоді щосили смокчуть жертву.

Все так банально. Лірики нема.
І ВІН вже знає, що прийшла зима,
Що Квіточка без грошей – не безгрішна,
Розкішниця – не значить ще розкішна.

Тож ВІН дістав урок, пройшов «лікбез»,
І біля НЕЇ – мов побитий пес.
Обламані крильцята – ще нічого.
А що, коли почнуть боліти роги?

А як ВОНА? Була, і є, і буде!
Бо не для НЕЇ бруд і пересуди.
Щоправда, це єдина жінка в світі,
Яка ніколи не полюбить квітів...

НЕРЕАЛЬНА

-

Стріла Купідона влучила в «десятку» –
Мене ти сміливо до Неба повів.
Я вірила: це – лиш початок початку,
Світанковий промінь, що ледь зажеврів.

Я мріяла зорі руками обняти,
Втопитись в блакитній безодні очей.
Від світу хотіла себе заховати
В надійній фортеці широких плечей.

Сміятись і плакати, бути собою,
Загублений ключик до Щастя знайти.
А потім із Неба на Землю з тобою
По місячних сходах тихенько зійти...

Яка порожнеча! Нічого немає.
Все звіяне вітром – холодним і злим.
І тільки вороняча зграя кружляє
Над чорним проваллям у серці моїм.

Початок початку скінчився фатально:
Ти кинув мене з висоти і розбив...
Чи зможу я вийти, така нереальна,
З полону фантомів, ілюзій та снів?

АРТ-МАСАЖ

-

Вони удвох в зачиненій кімнаті,
Де для священнодійства антураж –
Чорнявий красень в білому халаті
Й чергова претендентка на масаж.

Він робить огляд зрячими руками,
Очима ніжно щось шепоче їй
Та, мов художник, точними штрихами
В уяві образ створює новий.

А далі, наче геніальний зодчий,
Прекрасні форми проектує вмить
І свій оригінальний задум творчий
В її життя вже втілити спішить.

Як скульптор, професійно і уміло
Бере до рук не камінь чи метал,
Не гіпс чи глину, а жіноче тіло –
Найблагородніший матеріал.

Працює то спокійно, то надривно.
Виліплює, мов амфору гончар.
Звичайне перетворює в чарівне,
Вкладаючи свій надприродний дар.

Як композитор музику плекає,
Чи вірші вдосконалює поет,
Так він здоров’я стильно одягає
В красивий, бездоганний силует.

Творити так властиво тільки Богу,
В гармонію сплітаючи світи.
Мабуть, Господь воліє через нього
Її на сьоме небо піднести.

Вона злітає легко, мов пір’їнка,
В тантрично-ейфоричнім забутті...
Воістину – Пришелиця, Чужинка,
Незвична Гостя в звичному житті.

Несе до зір красуню унікальна
Енергія великого митця...
Але чудесна подорож астральна
Все ж добігає до свого кінця.

Finita la масаж. Фінальна сцена:
Залишивши собі відверті сни,
Прощаються новітній Авіценна
Й провісниця прийдешньої весни.

ЧИСТА

-

Там панувала вічна мерзлота,
Як в царстві Снігової Королеви:
Холодний блиск, стерильність, чистота,
Прозора тиша, спокій кришталевий.

Там захищав від горя і від бід
Стійкий тривалий стан анабіозу.
Сліз не було, а тільки сніг і лід –
Вода в полоні владного морозу.

То був мій світ, зачинений для всіх,
Мій космос безконечний і скінчений,
Сповитий в біле первородний гріх,
Такий недоторканний і священний.

Яке ти право мав, скажи мені,
Ввійти в той храм, щоб потім осквернити?
Розпалювати пристрасті вогні,
Щоб досконалу кригу розтопити?

Ти так необережно спричинив
Війну стихій. А сам тієї ж миті
Пішов. І після себе залишив
Брудні потоки й згарища розмиті.

Інтимний склеп зруйновано до тла.
Ховаю біль і пробую сміятись.
Невже я лиш для того ожила,
Щоб гірко так в житті розчаруватись?

P.S.
Вода гаряча виллється слізьми,
А попіл сяде сивиною в скроні...
Очищена, я вийду із пітьми
І для молитви піднесу долоні.

ГЕОМЕТРІЯ

-

Де перешкод немає нездоланних,
В реальнім світі, де чудес нема,
Здавалося, чітка і бездоганна
Проходила у просторі Пряма.

Й потрапила у вимір ірреальний,
Прямуючи через свої літа.
А там красиво, точно, ідеально
Її торкнулись промені Кута.

І простір переплутався із часом,
Зірками засвітилась площина,
Де, перетнувшись, опинились разом
Спокусник ВІН і грішниця ВОНА.

Пряма і Кут. Неважко здогадатись,
Що в результаті вже трикутник є.
Та з неба час на землю повертатись.
Хай без відрізка. Кожному своє.

Я ТЕБЕ НЕ ЗНАЮ

-

Красивий, мужній, гордий і шляхетний,
Ти звідки – із легенд чи із казок?
Чому твій образ – вже пріоритетний
Об’єкт моїх емоцій і думок?

Хто ти? Який ти? Я тебе не знаю.
Чого ж впустила в зону мрій і снів?
Навіщо, наче манускрипт, вивчаю,
Не маючи ні шифрів, ні ключів?

Ти – випадковість чи закономірність?
Надовго чи всього лише на мить?
Для чого вже сплелися зрада й вірність?
Чому на серці солодко щемить?

Для мене ти – жорстоке покарання,
Що врешті знищить цінності святі?
Чи, може, за усі поневіряння
Найвища нагорода у житті?

Terra incognita. Магічна книга,
Яка пророчить здійснення бажань.
Та крок, сторінка – і нова інтрига,
І знову ціле море запитань!

Твій загадковий світ змоделювати
Напевно не судилося мені.
Тебе ні довести, ні спростувати –
Ти десь у паралельній площині.

Між знаним і непізнаним границя
Щоразу тільки більшою стає.
Для мене нерозкритна таємниця –
Уже той факт, що ти на світі є.

Тож будь. Такий незвіданий, незнаний.
Не демонструй космічної душі.
Та знай, що ти потрібний і жаданий,
І хтось тобі присвячує вірші.

Тому, йдучи по звичній вже дорозі,
В оселю щастя іноді звертай.
А, відчинивши двері, на порозі
Чорняву НЕЗНАЙОМКУ зустрічай.

ПРО ДИНОЗАВРА

-

Таких, як ти, в природі не існує.
Тому і динозавром назвала.
Та прізвиськом, що так тобі пасує,
Програму у стосунках задала.

І справді, ти від мене віддалився
На сотні дві мільйонів довгих літ –
У Мезозойській ері опинився
Серед лісів дрімучих і боліт.

Тобі там добре – ти в своїй стихії,
Де не буває символів і слів.
А тепле море розбиває мрії
До юрських вулканічних берегів.

Думки і почуття вже поховались
Під захисним покривом роговим.
В трикамерному серці все змішалось,
А погляд став байдужим і скляним.

Сприймаєш лиш колючі пінофіти
Й не віриш через принципи свої,
Що на Землі цвісти ще можуть квіти
І що співати можуть солов’ї.

Великий, сильний і холоднокровний –
Тиранозавр чи, може, диплодок –
Ти гостро місяць відчуваєш повний,
Але не хочеш бачити зірок.

І я не бачу. Навіть через терни.
А в душу вже приходять холоди...
Є в динозаврів риса характерна:
Якщо зникають – значить назавжди.

МЕТАБОЛІЗМ

-

Вчить про конфлікт і єдність протилежностей
Діалектичний матеріалізм.
І справді, світ – антагонізм залежностей.
Життя ж у нім – складний метаболізм.

Тому що має дві взаємозв’язані
Діаметрально різні сторони.
Одна одній собою зобов’язані,
Узгоджено чергуються вони.

Є конструктив – іде асиміляція:
Щось твориться, будується, росте,
Ідей і справ вдається інтеграція,
В складніше укладається просте.

Та раптом десь система ця ламається,
І створене руйнується ураз,
На початкові ланки розпадається –
Дисиміляції приходить час.

Захоплення від обміну пластичного
Розчаруванням змінюється вмить,
Бо в пеклі обміну енергетичного
Усе, що цінне й значиме, горить.

Незмінно у житті нас супроводжує
Тандем «анаболізм-катаболізм»,
Який у світосприйнятті породжує
Максималізм, а поруч – нігілізм.

Усюди світло й темрява змагаються,
Добро для зла позиції здає,
Любов цинічно зрадою вбивається,
Надія – й та зневірою стає.

Тож справедливо на фінал приречена
Стрімка діалектична круговерть,
Бо є незаперечне заперечення:
Вінець життя – метафізична смерть.

ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ

-

Вже час останні сумніви розвіяв,
Мені відкрилась істина проста:
Для тебе, милий, я, на жаль, не та,
Яку ти в снах давно собі омріяв.

Однак чомусь не хочеш відпускати,
А ставиш за мету мене, таку
Самодостатню, цілісну, стійку
Під ідеальний образ підігнати.

Щоразу, даючи мені оцінку,
Зумисне десь знаходиш примітив.
Сприймаєш світло через негатив –
І бачиш не брюнетку, а блондинку.

Тож в результаті кожної розмови,
Сказавши «до побачення» тобі,
Рахую всі недоліки в собі
Й аналізую всі твої умови.

Втім, безапеляційно їх «приймаю»
І, чемність демонструючи свою,
Вже бажане за дійсне видаю,
Бо за твоїми правилами граю.

Тепер, аби не опускати планки,
Маскую вміло запах тютюну,
Фарбую в чорний колір сивину
І старанно приховую веснянки.

Прокрустове я приміряю ложе –
Ні завелике, ані замале.
Проте, суттєве є одне «але»:
Воно на домовину чимось схоже…

НОВОРІЧНИЙ

-

А час біжить... Старим вже називають
Той добрий рік, що дав тебе мені.
Сьогодні він у вічність відлітає,
Згорає в новорічному вогні.

І щоб за ним не дуже сумувати,
Собі костюм циганки я знайду,
Всім буду ворожити і гадати,
На тебе також карти розкладу.

Дізнаюсь, як ти Рік Новий стрічаєш.
Не сам, звичайно, в нього увійдеш –
Її у срібнім танці закружляєш
І «Грецькою Богинею» назвеш.

У ніч таку бажаю не заснути,
Бо щастя наяву, а не у снах.
А я сьогодні хочу все забути,
Щоб на Олімп тобі звільнити шлях.

ЕНТРОПІЯ

-

Вже геть усе виходить з-під контролю:
Горить, втікає, валиться із рук.
Стискає скроні до тупого болю
Тотальний фронт моїх душевних мук.

То що це? Сильний вплив езотеричний
Зігнув, скорив і волю поламав?
Чи, може, метод нейролінгвістичний
До мене вдало хтось застосував?

Чи це невроз нав’язливого стану?
Чи манія якась на зламі літ?
Чому я думати не перестану
Про того, хто мені затьмарив світ?

Чого спинилась я на перехресті,
Де у майбутнє стежка не чітка?
Навіщо, наче другого пришестя,
Чекаю телефонного дзвінка?

А хтось такий тверезий і далекий,
Давно уже прокинувся од сну.
Тож не летять розгублені лелеки
І не несуть омріяну весну.

Ще трохи, і помре в душі надія,
Звільниться для конфліктів ареал,
Зростатиме життєва ентропія,
І хаос вічно правитиме бал.

ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД

-

Величної поезії «Акорди»,
Каменярем укладені колись,
До нас через століття донеслись,
Щоб зазвучати впевнено і гордо.

Там справжня мова – не російська калька –
Народу українського душа.
Співає нею кобза Куліша
І гірко плаче Щоголівська лялька.

В ніч місячну запрошує Старицький
Кохану на хвилиночку у гай.
Грабовський в снах тюремних бачить рай.
Додому повертається Вербицький.

Олена Пчілка згадує минуле,
Увічнене народом у піснях.
Стає Уляна Кравченко на шлях
Новий і вільний так, щоб всі відчули.

Хоткевич за бандурою сумує.
Степан Руданський в роздумах своїх
Із вітром розмовляє, щоб не стих,
Й чорнобильську могилу пророкує.

Грінченко вболіває за Вкраїну:
«Іще не вмерла» – каже землякам.
А Воробкевич слову зводить храм,
Оспівуючи мову солов’їну.

Дніпрова чайка тужить на лимані.
Захоплюється морем Вороний,
Змальовуючи лагідний прибій.
А Леся квіти згадує останні.

Раниму й сильну душу поетичну
Іван Франко виносить на загал,
Жіночий вписуючи ідеал
В безсмертну антологію ліричну…

P.S.
До тебе древня книга посміхнеться,
Бо ж народився в березневий час –
Тоді, коли у світ прийшов Тарас,
Й живеш у місті, що Франковим зветься.

Гортаючи ледь вицвілі сторінки,
Ти вічності розкриєш таїну,
Відчуєш насолоду неземну
І Музу покохаєш, наче жінку…

ДЕПРЕСІЯ

-

Критична точка. Мінімум. За нею –
Вже зона неможливості життя.
Як вибратись із пропасті цієї,
Щоб не зірватись далі – в небуття?

Що діється зі мною, я не знаю.
Навколо всі далекі та чужі.
Живу і одночасно помираю.
Депресія. Клінічна смерть душі.

І сниться злет, а далі – невагомість,
Піднесення, падіння, забуття...
І вже мені дарує підсвідомість
Солодкі й неповторні відчуття.

Приємну легкість в тілі відчуваю,
Межа позаду – вже кудись лечу.
Та що це? Далі й далі я від раю!
Не хочу! Прокидаюсь і кричу.

То був лиш сон. І що ж тепер натомість?
Я знов ніхто – додаток лиш чи тінь.
Тепер уже реальна невагомість.
І... Господи, прости мені...

ХІМІЧНИЙ

-

Давно заповнена вакантна орбіталь.
Міцний зв’язок систему сполучає.
Вона стабільна і стійка. Але, на жаль,
Енергії у ній не вистачає.

А що як трохи додаткового тепла?
Стан збудження? Розрив? Новий підрівень?
Ні. З поля спільного ця пара б не зійшла.
Валентність вже змінити неможливо.

Та міг би бути варіант іще такий:
Оскільки ковалентний є полярним,
Хай утворився би водневий – хоч слабкий,
Але цікавий і неординарний.

Однак, чи потім його вдасться зберегти?
Хіба що вже умови не міняти.
І знову, значить, до стабільності прийти...
А, може, краще і не починати?

ПУНКТУАЦІЯ ФІНАЛУ

-

Життя диктує – пишеться реальність.
Та з «хепі-ендом» явно щось не так:
Залишилась одна проста формальність –
Кінцевий треба визначити знак.

Сторінку перегорнуто останню
В літописі пробачень і прощань.
Тут може й пасував би знак питання,
Та в мене вже немає запитань.

Абстрагувавшись від брехні та бруду,
Уникнувши крутих окличних фраз,
Знак оклику я ставити не буду –
Не хочу гніву, болю і образ.

Фіналу не вінчатимуть ніколи
Три крапки – символічний ворог змін.
Інакше знову все піде по колу,
І я уже не встану із колін.

Завершено, хоча і дещо пізно,
Багатотомник з назвою «Сім’я».
Тому свідомо і безкомпромісно
В кінці звичайну крапку ставлю я.

МОВЧАННЯ – ЗОЛОТО

-

Затримались два погляди, зустрівшись.
«Він гарний» – тихо прошептали очі.
Сказало еgо, трохи загордившись:
«Ти матимеш його, якщо захочеш».

Я, певно, в снах давно його хотіла –
Мені близькі ці риси, голос, жести...
«Він фантастичний» – простогнало тіло,
Злетівши на сенсорні еверести.

«Кохаю» – щиро серце відкривалось.
«Коханий» – вторили вуста і руки.
Ну а душа співала і сміялась,
І плакала в передчутті розлуки.

Усе єство молилося на нього,
Рахуючи хвилини швидкоплинні...
От тільки розум не сказав нічого.
І те мовчання – золото осіннє.

ВІДВЕРТО

-

Нарешті я не прагну бути сильною,
Не потребую слави й визнання.
Волію нині стати підневільною
І йти, куди вестимеш, навмання.

Зумію свій безмежний світ обмежити,
Щоб не переходити Рубікон.
Не мати хочу, а сама належати.
Тому я згідна здатися в полон.

Не хочу фарсу з VIP і корифеями.
Я серед них – своя серед чужих.
А мрію між мисливськими трофеями
Приречено лягти тобі до ніг.

Чи бути у ряду з аксесуарами
І личити тобі, як морю – бриз.
Вустами та очима світло-карими
Торкатися твоїх гранітних рис.

Ніяковіти під прицільним поглядом,
Витримувати кригу і вогонь.
І бути враз під наглядом та доглядом,
Ховаючись у прихистку долонь.

Вдихати свіжий запах твого одягу,
Вслухатись в мову, що звучить без слів,
Нестримного не стримувати потягу,
Злітаючи в безодню відчуттів.

Це так природно – чутись просто жінкою,
Слабкою, мов синичка у руках.
А щастя загадковою сльозинкою
Вже котиться на життєдайний шлях...

Та щоб не бути надто ценофільною,
Як тільки цього не захочеш ти,
Тоді я знову зможу стати сильною,
Аби, не оглядаючись, піти.

ПЛАЗМОЛІЗ

-

Обплутала свободу павутина
Обов’язків, проблем, нагальних справ.
І затягла буденності рутина...
Я мушу все, але не маю прав.

Я – механізм без почуттів і вражень,
Бо вільний час давно уже не мій.
Є лиш безмежна кількість навантажень
Й висока концентрація подій.

Контакт з оточенням гіпертонічним
Мене знесилив. То душа моя
Кудись виходить шляхом осмотичним,
І тіло в’яне...Я – це вже не я.

Плазмолізую, зменшуюсь, зникаю...
Сама собі накликала біду:
Так розкидалась, що не позбираю,
І розгубилась так, що не знайду.

Але плазмоліз все-таки зворотній.
Ти тільки знову в сни мої прийди,
Щоб вивести з шаленої безодні
І спраглій дати чистої води.

Я питиму й тягнутимусь угору,
Цілющу свіжість глибоко вдихну.
Свідомість знову матиме опору,
Розбудить тургор приспану весну.

Коли ж процес обернений почнеться?
Коли мені «відкриється Сезам»?
Коли нарешті доля посміхнеться?
Ніколи! Адже я не вірю снам.

ПРО СЕБЕ

-

Я вже звикла тільки те сприймати,
Що стереотипам суперечить.
П’ятий кут все пробую шукати
І єднати несумісні речі.

Біблію трактую дарвінізмом,
В джинсах можу провести педраду,
Якщо вірю, то із скептицизмом,
І кохати вмію через зраду.

Логіку з абсурдом поєднала,
Бо весну у зиму запросила –
Як художниця домалювала,
Як естетка дещо прикрасила.

Що в житті звичайно й прозаїчно,
В пам’яті розмито й невиразно,
То у мареннях все фантастично,
А в уяві чітко і прекрасно.

Знову я усе переплітаю,
Щоб не пам’ятати й не забути.
І щоразу ніби повертаю
Те, чого уже не повернути.

ДЛЯ НЕЇ

-

З тобою ми, звичайно, не знайомі,
Хоча, можливо, й бачились колись.
Та є причини більше, ніж вагомі,
Щоб наші долі не пересіклись.

Я винувата десь перед тобою.
Та ця вина образи не несе.
Все сталося якось само собою.
А потім з’ясувалось, що не все.

Напевно, так розпорядилось небо:
В його житті вже «на кругах своя»
Дві істини, насущні дві потреби –
Реальна ти і ефемерна я.

Ми різні, але чимось дуже схожі,
Бо врешті-решт до спільного прийшли.
І ангели, що завжди насторожі,
За нас уже домовитись змогли.

Ти – наче сонце, життєдайне диво,
Щодня даруєш світло і тепло.
Я – мов веселка: рідко і красиво,
Щоб зачепило, та не пройняло.

Ти маєш з ним ідилію родинну:
Кохання, побут, море спільних справ.
А я – лиш ейфорію швидкоплинну
Без будь-яких обов’язків і прав.

Твій світ відносно мирний і спокійний,
А мій – стрімка ріка без берегів.
У тебе тил – безпечний і надійний,
А в мене вічно тисяча фронтів.

Тож тут не може бути паритету.
З тобою він постійно й наяву.
А я собі придумую сюжети
До казки, у якій із ним живу.

Я не вчиню ніколи необачно,
Тримаючи дистанцію чітку.
Лиш за почутий голос буду вдячна
Банальному мобільному зв’язку.

І знай: моя любов не прагматична.
Тобі не слід боятися її.
Вона у площині, що не дотична
До замкнутого простору сім’ї.

Мій гріх ти не відчуєш, не побачиш,
Бо зовсім в іншім вимірі живеш.
Тому мені ніколи не пробачиш,
Зате ніколи і не проклянеш.

Ти завжди будеш впевнена, царівно,
В щасливому майбутньому із ним.
І серце в тебе битиметься рівно.
Для цього я пожертвую своїм.

IN VITRO

-

Травмована ще в молоді роки,
У зрілості – роздерта на шматки,
До старості приречена боліти,
Моя душа стомилася терпіти.

Відчувши, що просвітку вже нема,
Тихенько, непомітно, крадькома
Зібралася із силами, струснулась,
На волю вийшла і… не повернулась.

Втекла, мене залишила саму,
Сповиту в порожнечу і пітьму.
Я кличу, я шукаю, та даремно –
В кінці тунелю безнадійно темно.

Тепер я справді – тіло без душі:
Не сняться сни, не пишуться вірші,
Краси не бачу, музики не чую,
Не йду вперед, а просто так дрейфую.

Повзуть безликі, сірі клони-дні.
І вічний спокій мариться мені,
Бо більше не сприймається «наживо»
Життя без видимих ознак «іn vivо».

Та все ж можливий долі перевал:
Серед осколків вицвілих дзеркал,
На згарищі минулого жевріє
«In vitrо» культивована надія.

Відтак уже не сумніваюсь я:
Не зрадила мені душа моя –
Вона пішла, мабуть, щоб заховатись,
Заснути й до весни інцистуватись.

Прийде пора підсніжників і мрій –
Покине утікачка сховок свій,
Оновлена, забувши біль і втому,
Захоче повернутися додому.

Як найцінніший скарб її прийму,
Реванш у грі із долею візьму –
Тоді помчить у неозорі далі
Новий виток життєвої спіралі.

У ДЕНЬ ЗАКОХАНИХ

-

Я йшла життям упевнено і сліпо.
А поруч, з підсвідомим на межі,
Блукала мрія всесвітом душі,
Пов’язана із комплексом Едіпа.

І раптом доля широко відкрила
З дитинства рідні і близькі світи:
Усеземний – людської доброти
Й космічний – волі, мужності і сили.

Збулося те, що солодко наснилось.
Настав для щастя благодатний час.
Його так мало нині є у нас.
Шкода, що ми раніше не зустрілись.

Але ще рано спогадами жити,
Бо юна осінь – майже як весна.
До нас уже навідалась вона –
Спішити треба вірити й любити.

День Валентина – ще одна сторінка
У збірці спільно створених есе.
Тобі, кого кохаю над усе,
Дарую серце замість «валентинки».

У ВИМІРІ НЕБА (ВІД НЬОГО)

_

Ти подумки лише мене поклич –
Твій рідний голос серцем я почую,
Прийду, і заберу, і подарую
Палку циганську незабутню ніч.

Що час і простір? Їм не буде меж!
Восторжествує пристрасті стихія:
Закрутить смерчем, хвилею накриє…
А потім ти, знесилена, заснеш.

Повільно догоратимуть зірки
У вічному небесному полоні.
Я бережно візьму твою долоню
Й гадатиму по лініях руки.

Вони мені всю правду донесуть,
Чіткі й виразні, сплетені нескладно,
Неначе дивні нитки Аріадни,
У світ душі твоєї приведуть.

Пірну в глибини потаємних мрій,
Світоглядних вершин сягти зумію,
Всі складнощі характеру розкрию –
І впевнюсь в унікальності твоїй.

Крізь темряву в минуле зазирну
І промені майбутнього побачу.
Найщасливішу долю та удачу
До тебе провидінням наверну.

А десь гітари забринить струна,
І розіллється пісня про кохання –
Прекрасне, зріле, сильне і… останнє.
Скінчиться казка ночі чарівна.

І буде день. Не «наш», а «твій» і «мій».
І полетять за обрій на осонні
Німі слова, розхристані, мов коні…
Ти серцем їх почуй та зрозумій.

І подумки до мене завітай.
Не в час та простір, а у вимір Неба.
Там, по-циганськи вкрадений, на тебе
Чекає справжній вишуканий рай.

ШЕДЕВР ІЗ ЧОЛОВІЧОГО РЕБРА

-

Я Жінка – всього Творення вінець,
Останній штрих Великої роботи.
Мене не з глини виліпив Творець,
А із ребра розумної істоти.

Здобувши досвід попередніх справ,
Господь мене не починав спочатку –
В основу він матерію поклав
З найвищим рівнем складності й порядку.

Додав любові, щедрості, добра,
Яскравого живого колориту.
Пройшов стрімкий ароморфоз ребра –
І ось я є – найбільше диво світу!

Така ж прекрасна й недосяжна я,
Як на дні моря схована перлина.
Тонка організація моя –
Os costae надприродна видозміна.

Тож дзеркалом всього мого єства,
Аналогом за формою і змістом
Є губчаста тканина кісткова
Під стильним полірованим окістям.

Мої думки, знання, світогляд мій –
Легка й міцна конструкція з трабекул.
Твердий характер – кристалічний стрій
Гідроксиапатитових молекул.

Жіноча врода – ніжний еластин
І пружні колагенові тенета.
А почуття – потік нових клітин,
Що повнокровно прагнуть свого злету.

Емоцій переважний позитив,
Орієнтири ціннісноглибинні,
Снага творити – все це креатив,
Властивий мієлоїдній тканині.

Моя активність – дія основна
Остеоцитів і остеобластів.
А скептицизм – робота рятівна
Винищувальних сил остеокластів.

Душа ж моя, свідомості каркас –
Судин та нервів плетиво незриме.
Тож, попри звичний їй гомеостаз,
Буває і вразлива, і ранима.

Асоціацій вишукана гра,
Природи досконалої старання,
Шедевр із чоловічого ребра –
Це я, це Жінка – перша і остання!

Я Жінкою сотворена була,
За геніальним задумом Господнім,
Для затишку родинного й тепла,
Щоб хтось себе не почував самотнім.

Та на самотність Бог мене прирік,
Досягши еволюції вершини.
Бо де тепер знайдеться чоловік,
Який також з ребра, а не із глини?

♀♂

-

У крижаному дзеркалі Венери
Витають мислеобрази-химери,
Сплітаються трагедія і фарс…
А десь, задля Різдва Нової Ери,
Надійний щит палкої атмосфери
Уже готує загадковий Марс…

ІСКРИНКИ

-

* * *

Не проганяй мене зі снів своїх.
Там справді рай у таємниці ночі.
А, може, ти уже не бачиш їх?
Тоді чому в мої прийти не хочеш?


* * *

Ти бачиш зірку ген на небосхилі?
То мертвий відблиск – там зорі нема.
Ти чуєш завивання заметілі?
То в душу вічна стукає зима.


* * *

А хтось колись щось говорив про Бога...
УСЕ МИНАЄ – так воно і є.
Але, НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ НІЧОГО.
Отож віднині – кожному своє.


* * *

Найбільше з нещасть в океані біди,
Яке найсильніші приносить страждання,
Якого уникнути можна завжди –
Це бути нещасним за власним бажанням.


* * *

Звідки стільки у долі примхливості?
Лиш накладки і неспівпадання!
Є бажання – немає можливості.
Є можливість – немає бажання…


* * *