-
Величної поезії «Акорди»,Каменярем укладені колись,
До нас через століття донеслись,
Щоб зазвучати впевнено і гордо.
Там справжня мова – не російська калька –
Народу українського душа.
Співає нею кобза Куліша
І гірко плаче Щоголівська лялька.
В ніч місячну запрошує Старицький
Кохану на хвилиночку у гай.
Грабовський в снах тюремних бачить рай.
Додому повертається Вербицький.
Олена Пчілка згадує минуле,
Увічнене народом у піснях.
Стає Уляна Кравченко на шлях
Новий і вільний так, щоб всі відчули.
Хоткевич за бандурою сумує.
Степан Руданський в роздумах своїх
Із вітром розмовляє, щоб не стих,
Й чорнобильську могилу пророкує.
Грінченко вболіває за Вкраїну:
«Іще не вмерла» – каже землякам.
А Воробкевич слову зводить храм,
Оспівуючи мову солов’їну.
Дніпрова чайка тужить на лимані.
Захоплюється морем Вороний,
Змальовуючи лагідний прибій.
А Леся квіти згадує останні.
Раниму й сильну душу поетичну
Іван Франко виносить на загал,
Жіночий вписуючи ідеал
В безсмертну антологію ліричну…
P.S.
До тебе древня книга посміхнеться,
Бо ж народився в березневий час –
Тоді, коли у світ прийшов Тарас,
Й живеш у місті, що Франковим зветься.
Гортаючи ледь вицвілі сторінки,
Ти вічності розкриєш таїну,
Відчуєш насолоду неземну
І Музу покохаєш, наче жінку…
Немає коментарів:
Дописати коментар